Цитаты из книги Злато Сонця, синь Води

Але ти мовчиш, Україно. Вуста твої дротами металевими зашиті, долоні твої написами на корі до кволих дерев прикуті, очі твої водою річок з берегами бетонними залиті, тіло твоє під степом, машинами розораним, під курганами пограбованими. Навіть квітів нема на могилі твоїй, Україно, тільки хліб з твого серця проростає. Тільки місяць блідий над тобою про зорі червоні у небі й на землі згадає. Ворони кружляють над тобою, Україно. Над тобою і над полями, де вороги сходяться. Попелом мрій твоїх, Україно, у золото хліба твого злітають. Ворони озвуться замість дітей твоїх, Україно.

- Людський світ, - сказав чаклун, дивлячись Остапу у вічі, і почуттями озвалися відлуння його голосу, наче струни випадково зачепили. - Ти любиш людський світ, та чи твій він? Ви святкуєте сьогодні незалежність свого народу, та чи стали ви незалежними? Чи вільні ви насправді? - він сумно посміхнувся. - Ви читаєте чужі книжки, слухаєте чужу музику, чужа мова лунає на ваших вулицях. Ви забули, якими були, за що боролися, за що вмирали ті, чию пам'ять досі береже ваша кров. - Це неправда, - прошепотів Остап, розуміючи, що саме це правда, як і рана на його плечі. - Неправда? - очі чалуна потемнішали від гніву. - Неправда, що ви продаєте речі своїх пращурів за кородон? Неправда, що цю фортецю доруйнували вже твої сучасники, як і більшість тих споруд, які вони розібрали підступно чи у всіх на очах? Неправда - покинуті села, занедбані поля і затоплений Великий Луг? Неправда, що вишиванки ви вдягаєте лише на свята як данину традиції і моді? Що ще ти неправдою відмовляєшся визнати?..

Так, ти знаєш, Україно, на що погодилась. Зрадили тебе діти твої, забажали сиротами стати, забажали бути самотніми з думками своїми, щоб поміч не кликати. Зрадили тебе діти твої, забули про силу, славу і душу твою, заживо у безвір'ї поховавши. Нащо їм ставки синьоокі, хащі лісів непролазні, жайворонка співи кришталеві, коли біля їхніх будинків вітер квітів не зачіпає, бо нема тих квітів... Однаковими стали діти твої, безбарвними, а ти віддала їм барви, яскравіші за відтінки веселки. Не сяють очі дітей твоїх, а ти віддала їм своє сяйво від минулого до майбутнього, до останньої краплини. Забули себе діти твої, відреклися від тебе, продали мінливим фактам, бездушним літерам підручників і барвистим довідникам, і тим зрадили. Ти б могла їх знищити, але надто любиш, Україно моя. І доля твоя від тебе не ховається. Та й ти надто горда, щоб втікати від долі своєї, щоб робити її про милосердя. Навіть без чаші щербатої могла б ти відправити зрадливих дітей своїх у небуття, а тепер у небуття стелеться шлях твій, Україно моя.

Ти була такою, Україно! Свавільною, мстивою жінкою, товстокосою. Ти пила кров своїх ворогів з чаші щербатої, і брат блідолиций стелив крила свої, наче килими, щоб ти чобітки сап'янові не бруднила, і сестра блідолиця всміхалася тобі, бо власну гордість у твоїх чистих очах бачила та душі твоєї не жадала, хоч була у неї бандура, д бракувало струн душі твоєї. То сестра блідолиця дала тобі чашу щербату, щоб ти її наповнила, і ти прийняла чашу щербату, бо палали вже пожежі на землі твоїй. Ти забула, Україно! Ти відреклася від чаші щербатої, хвилям віддала дарунок безцінний, відмовилася від килимів з пір'я птаха блідого. І не кров зчорнила чобітки сап'янові, а бруд, на безвір'ї замішаний. Ти прийняла долю свою, Україно. Тільки вітер ще зберіг луну пам'яті твоєї, пам'яті про тебе, Україно. Тільки вітер на світанні кидає, наче тіні, що давно стали порохом, уривки пісень твоїх, заклять серця твого, коханням і ненавистю переповненого.

А страх - основа невірності і товариш байдужості, а байдужість - найгірший злочин перед життям. Люди слабкі, тому прагнуть, щоб ними керували, щоб спокутувати за них гріх байдужості. І тоді з'являються ті, кого потім клянуть і кому таємно вклоняються ще довгі десятиліття. Тирани, завойовники, кати... У їхніх серцях немає байдужості, тільки темна велич, вони беруть на себе гріхи всіх, хто виконує їхні накази, не замислюючись про їхнє значення, живучи лише власним благополуччям. За часів війни і негоди, за часів миру і суєтного спокою...

Люди байдужі - це їхня природа. Вони йдуть по життю, лише зрідка озираючись навколо. Людей полонять високі цілі і мрії, і раптом вони помічають, що йшли до мети по кістках і зламаних долях. Але і те їм байдуже. Лише б їх не зачепило, лише б буревії народного гніву і горя пройшли стороною, а вони мали щастя, коханих, друзів, купили дім, отримали гарну роботу, завжди знаходили нові розваги. А зазирни в очі - порожнеча. Вони тіні, хоч не померли, і не живе в їхніх серцях пам'ять народу, а майбутнє вони будують лише для себе.