VI
Одного дня раненько йду з водою, коли назустріч мені чоловік. Глянула, – та се ж Трохим Рибець, із нашого села! Боже мій! Мало коромисла не впустила, і слова не промовлю – зраділа. А він:
– Так се справді ви тут? Ми чули, та віри не йняли. Брат ваш дуже за вами журиться. Ідеш у Дем'янівку (а я, бачте, за колесами), може, сестру побачиш, – каже мені, – то скажи, що засмутила вона мене сильне, і прошу я її милою просьбою, щоб до нас вернулась.
– Та чи здорові ж вони там? – питаю плачучи. – А діточки як? Мабуть, забули мене?
– Де вже забули! І досі плачуть, що ви їх покинули. Що ж маю вашому братові казати?
– Кажіть йому, що дуже мене жалко і ного, і діток, і серце моє в'яне… а вже до його не вернусь! Шкода мене вмовляти, а силувати – тож не знаю, хто мене присилує.
– А тут же вам добре?
– Так-то добре, що й сказати не можна! – та й розповідаю йому, де я служу.
– Зайдіть лишень, – кажу, – то я небожатам якого гостинця дам. Скажете: тітка прислала.
От там узяла кілька грошенят, то те купила, то те, – шлю їм. Проводжу того чоловіка за село та плачу-плачу!
– Скажіть, що я їх до самої смерті кохатиму, а згадую щогодини, щохвилини. Куди не гляну, що не заговорю, то все їх згадаю!
– Та добре ж, добре. Чому не сказати? Скажу. Прощавайте! Нехай вам господь помагає із вашими господарями! Які то люди добрячі! Привітали мене, заїжджого, як сім'янина. От люди!
– Так-то вже їм бог дав, що всі їм любі й милі, – кажу йому.
– То вже правда, що божі люди! – одказує чоловік, радіючи.
Провела його за село, того чоловіка, попоплакала… Минуло з тиждень. У суботу білю хату, коли біжить моя Марусенька:
– До вас гості наїхали!
– Які? – питаю, а саму як огнем обхопило.
– Та там якийсь чоловік, такий чорнявий, високий, і молодиця гарна, і діточки з ними. Питаються вас.
Я й не схаменусь – стою. Коли бачу – брат у хату з жінкою й з дітьми. Боже мій!
Світе мій! Так я й зомліла: одно, що радість велика-побачила, а друге-згадала своє горе й лихо. Почали мене всі просити: «їдь та їдь із нами. Не послухаєш нас із жінкою (і вона просить, тільки сама невесела), то діток наших послухай: вони за тобою щодня плачуть».
А дітки як очепились за шию мені, то й не вступаються, цілують та просять: – їдьте з нами, тіточко наша кохана, їдьте!
– Ні, не поїду.
Вони й заплакали, мої голуб'ята; так слізочки з очей і капотять.
Як припали вони, то не можна й одхилити од мене. Одмовлялась я, одмовлялась, та й мусила послухатись.
Пішла, попрощалась із господарями, подякувала їм за милість і за ласку. Вони радіють, хоч і жалко, що одходжу од їх, та на мене радіють, що бог мені дав – ізнов до брата іду, – у свою хату. Проводили мене хлібом-сіллю, поблагословили, а Марусечка, то й плакала за мною, що покидаю її саму.
Увійшла я знов у ту хату, що в ній і росла й дівувала. Здається, що кожний куточок веселенько мені всміхається, і я наче помолодшала: з дітворою кручусь по дворищу та бігаю; то на улицю вигляну, то в садок кинусь: се ж бо я й дома!.. Та не довго радувалась.
Почала братова мене знов допікати. Уже тепер і ступити мені не дасть; уже нема мені й промитої води: та те не добре, та се не гаразд! Та на свою голову прикликали собі біду! Як почне – боже, твоя воля! – що я й об'їла їх і обпила; та якось і про гроші мої згадала, що я їм позичила: «Ти думаєш, ми тобі гроші винні? Іще з тебе треба б узяти: ти вже більш хліба в нас з'їла, ніж тих грошей було!»
А я позичила братові всі до копієчки, що взяла за худобу, – а в мене були й воли хороші не одна пара, й корови, і овечок отара велася, й хату продала, – то всі, всі йому оддала.
– Ну, – кажу, – коли вже з'їла я свої гроші, то бог із вами! Нащо ж ви мене вмовляли вернутись? Там мені було добре, як у рідного батька!
Вона затихла; бачить, що вже дуже мене скривдила, та, мабуть, побоялась, щоб брат не сварився.