Цитаты из книги Шантарам

И вот, через неделю после этой маленькой лекции Кадера по этике, мчась навстречу ветру в потоке современных и древних транспортных средств под угрожающе нависшими нахмурившимися небесами, я вспоминал эти слова: «Совершил зло из лучших побуждений…». Они засели у меня в мозгу, в том участке, где память, соединяясь с вдохновением, порождает грезы. Теперь я понимаю, что эти слова были своего рода заклинанием, с помощью которого мой инстинкт — шепот судьбы в темноте — пытался предупредить меня о чем-то. «Совершил зло… из лучших побуждений».

Карла оглядела хижину критическим взором. Посмотрев на свое жилье ее глазами, я увидел, какая это жалкая развалюха. Я жил один, и она казалась мне просторной по сравнению с переполненными соседскими лачугами. В присутствии Карлы она выглядела тесной и убогой. Голый земляной пол растрескался, на нем образовались волнистые неровности. В стенах зияли дыры с мой кулак, через которые моя личная жизнь вливалась в общий котел с жизнью, бурлившей в трущобах. В данный момент все дыры были заткнуты детскими физиономиями, глазевшими на нас с Карлой и наглядно демонстрировавшими этот факт. Тростниковая крыша провисла и в некоторых местах прохудилась. Вся моя кухонная утварь состояла из керосиновой плитки с одной горелкой, двух чашек, двух металлических тарелок, ножа, вилки, ложки и нескольких банок со специями. Все это было сложено в картонной коробке в углу. Еды не было совсем — я покупал продукты на один прием. В глиняном кувшине хранилась вода. Но это была трущобная вода, и я не решался предложить ее Карле. Меблировка была представлена шкафчиком для медикаментов, маленьким столиком, стулом и табуреткой. Когда мне дали все это, я был безмерно рад, потому что во многих хижинах и такого не было. Теперь же я замечал трещины в деревянной мебели, пятна плесени по углам, прорехи в тростниковых циновках, зашитые проволокой или бечевкой. Я посмотрел на Карлу, сидевшую на табурете и выпускавшую сигаретный дым уголклм рта, и настроение у меня испортилось. Я чуть ли не злился на нее за то, что она заставила меня ощутить всю убогость обстановки, в которой я жил.

"Здається, ніби чоловіки йдуть на війну, щоб здобути від цього зиск або відстояти якісь принципи, та насправді воюють вони за землю і жінок. Раніше чи пізніше інші причини і спонуки тонуть у крові й утрачають свій сенс. Смерть і виживання виявляються врешті-решт вирішальними чинниками, витісняючи всі інші мотиви. Виживання обертається єдиною логікою, а смерть - єдиним, що можна почути і побачити. І коли найкращі друзі кричать, вмираючи, а люди втрачають розум, збожеволівши від болю і люті в цьому кривавому пеклі, а вся законність, справедливість і краса цього світу відкидаються геть разом з відірваними руками, ногами і головами братів, батьків і синів, то воювати і вмирати спонукає людей прагнення захистити свою землю і своїх жінок. Ви зрозумієте це, слухаючи їхні розмови перед боєм. Вони говорять про рідну домівку, про жінок і про любов. Ви зрозумієте, що це правда, дивлячись, як вони вмирають. Впавши додолу, боєць перед смертю простягає руку, щоб набрати в неї жменьку рідної землі. Якщо присмертний ще в змозі зробити це, він підніме голову, щоб поглянути на гори, на долину чи поле. Якщо його дім далеко, він думає і говорить про нього. Розповідає про своє село чи місто, в якому виріс. Врешті має значення тільки земля. І в свою останню мить чоловік не кричатиме про свої принципи - він, волаючи до Бога, прошепоче або вигукне ім'я сестри чи дочки, коханої або матері. Кінець - дзеркальне відображення початку. Перед смертю згадують жінку і рідне місто."