Знайшла вдома збірник новел цього італійського письменника в українському перекладі. Короткі історії про самотність, кохання, сільське життя, зраду та врешті самогубство. Новели нагадують щоденникові нотатки по своїй щирості та простоті викладу.
Більшість історій про нещасливий чи трагічний досвід з жінками. Читаючи в мене було враження прокручування плівки назад у заповільненому темпі, де повільно розгортається картина минулого із присмаком жалю та каяття. Герой наче й розуміє свою нікчемність та безпорадність, але нічого рішучого не робить у стосунках, у житті. Така на перший погляд безхарактерність задає тон творам, покриваючи їх осіннім самотнім туманом - в котрому важко жити, але без котрого жити неможливо. Роздуми про долі, котрі переплітаються, але потім розходиться у різні сторони світу, не залишаючи жодних надій, лише порвану на клапті тишу напівзмертвілого серця. Якщо вдається увійти в цей ритм, то читання текстів Павезе стає своєрідною медитацією. Але це в ідеальному варіанті.
Декілька прикінцевих новел збірних видались мені нудними, тематика та моє зацікавлення на останніх сторінках остаточно вичерпалися.
P.S. Під час читання новели Павезе в моїй голові виглядали зразковими кадрами якогось європейського арх-хаузного кіно (перепрошую за таке протерте до худощавих кісток хіпстерства слово)
4 понравилось
