Странствия Франца Штернбальда

Главное действующее лицо в романе Людвига Тика – это далеко не Франц, как может показаться по названию, а искусство, любовь к которому пронизывает всю книгу. Штернбальд – молодой живописец, ученик Дюрера направляется в Италию, чтобы встретиться с великими мастерами и научиться владеть кистью как Бог. По дороге к своей Мечте он встречается с разными людьми, соблазнами, которые пытаются увести Франца в другую сторону, но герой не сдаётся: он настроен решительно. Книга не дописана, но Тик планировал завершить её хеппи-эндом. Получилась хорошая и поучительная сказка, стилизованная под немецкий эпос.

Странствия Франца Штернбальда.

Эта книга - квинтэссенция романтизма, как "Страдания юного Вертера", только со счастливы концом. Все составляющие присутствуют: герой узнаёт, что он не сын своих родителей и желает найти настоящих. Ещё он влюблён в девушку, которую видел два раза: в возрасте пяти и двадцати лет. Однако эту книгу отличает немыслимое количество художников и разговоров о живописи на квадратный сантиметр книжного листа. Герой - художник, его друг - художник, их учитель - А. Дюрер - естественно, художник, Франц гостит у Луки Лейденского - художника, он знакомится с кузнецом, который становится художником, он встречается с отшельником, который - догадываетесь? - на досуге пишет картины. Те герои, которые не художники, просто любят живопись и покровительствуют художникам. Конечно же, все они говорят об искусстве в любой удобный и не очень момент. Л. Тик писал этот роман молодым и не закончил. Через 20 лет он пишет небольшой кусочек окончания, но не может придумать переход к этой новой части. И что он делает. Он пишет: "20 лет назад я не придумал, чем закончить роман, но сейчас у меня появилось несколько идей, поэтому я вам кратко перескажу, что должно было между ними происходить, и поехали дальше". Это победа! Это вообще, законно? Не писать, а описать, что происходило?

Да, ну и в конце Франц находит родителей, который оказываются - разумеется - богаты и ту девушку, которая - разумеется - его любит. Все счастливы.

Під час навчання в університеті західноєвропейська романтична література XIX століття була одним із моїх найулюбленіших літературних періодів. Навчання тоді йшло так стрімко, що я ледь встигав читати основні твори, які були у програмі, тож у мене не було часу на додаткові, навіть на Новаліса, який мене тоді сильно зацікавив. Тік же взагалі був десь на периферії. Однак коли ця книга нещодавно потрапила мені до рук, то вирішив поглянути про що вона, адже у юності для мене кожен німецький романтичний письменник мав якийсь величний і таємничий ореол.

Коли я почав читати, то з подивом дізнався, що це книжка про художника. Я чомусь гадав, що це якась авантюрна проза. І з перших сторінок книга захопила. Звичайно, Людвіг Тік не був якимось великим і видатним письменником у сенсі літературної якості і глибини, він був радше вмілим белетристом, але ця книга дійсно вартісна. Вона не є суто белетристичною хоча б тому, що в ній настільки точно (нехай і несвідомо) виражені тодішні погляди на літературу і мистецтва, що вона є справжнім документом тієї епохи. Окрім цього вона вражає своєю простотою, наївністю, чимось дуже світлим і добрим, чого так бракує постромантичній літературі.

Хоча більшість міркувань про мистецтво у книзі у час її написання були очевидними, однак у нас час вони виглядають дуже дивно, несподівано і навіть оригінально (якщо не сильно докладно вчити історію естетики). Старі книги знімають кольорові окуляри нашого часу, крізь які ми дивимося на світ, вони дають абсолютно іншу, нову і тверезу, перспективу не лише у погляді на давні часи, а й у погляді на нашу сучасність.

Після прочитання я зрозумів, що хоч я і став більш скептичним, критичним і реалістичним, однак німецьку романтичну прозу люблю так само безмежно, як і колись.

Не певен, що цю книгу зрозуміють ті, хто не є шаленим прихильником усього Гофмана чи Новаліса, однак останнім точно варто її прочитати.